Полонена німцями, Ветеран труда, Мати-героїня, депутатка та довгожителька Олена Попович відсвяткувала 90-річчя.

Трактористка, Ветеран труда, Мати-героїня, дитина війни, яка рік пробула у німецькому полоні, депутатка районної ради та врешті - довгожителька Вільховецької громади.  Олена Попович 7 грудня відсвяткувала своє 90-річчя.

Олена Іванівна Попович (дівоче прізвище Шелемба) народилася у селі Вільхівчик у родині простих селян. Була старшою дитиною у сім’ї, де крім неї  був ще один молодший брат і двоє дітей, які померли ще в малому віці. 

Батько Олени був ветераном Першої Світової війни. Він ще парубком втратив обидві ноги. Мати працювала в колгоспі - сторожила овочеві поля. 

Оленка ходила до школи 7 років, вчилася при чехословацькій та угорській владі. Крім того, щоп’ятниці у школі викладав священник християнські принципи. Олена Іванівна досить добре володіє угорською і ще відтоді пам’ятає угорський гімн та навіть розповідає жарти іноземною. 

Олена Попович носить звання дитини війни. Коли німецькі війська відступали, разом з собою забирали  у полон молодь для різних робіт. Потрапила туди і Олена, де пробула рік. Спочатку вони працювали в Угорщині, Олена була найменшою, тож носила воду працюючим. А коли угорські війська передали полонених німцям, там дівчині прийшлося працювати важче -  копати траншеї для військових. “Ми спали у соломі, якось раз, - розповідає жінка, - хтось із наших запалив цигарку, це побачили руські і кинули бомбу, але на щастя бомба не вибухнула, бо потрапила у млаку”. Щоразу, з наступом російських військ, їх відводили все ближче до Німеччини. Проте, коли побачили, що російська армія остаточно наступає, рятуючись залишили полонених.

Під час фронту ми сховалися у винному льохові, а повз нас пролітали кулі і гриміли гармати. Коли бійня вщухла Олену, як наймолодшу відправили у “розвідку” до російських військ, мовляв: “Ти мала, тебе не вб’ють”.

До неї під’їхав партизан на коні і питає: 

• Ты откуда девочка?

• Из Закарпатья,

• Бегите, ведь немцы могут вернутся и убить вас.

Тоді вона прийшла до своїх полонених друзів і сповістила, що треба тікати. Вони пішли у бік міста Шопрон (місто на кордоні з Австрією). У місті коїлося страшне: розбиті мотоцикли, велосипеди, автомобілі,  російські та німецькі воєнні лежали мертвими, будинки були настежак відкритими.

Голодні, одягнуті у лахміття полонені вирішили переодягнутися і поїсти, і знову Оленку відправляють “на передову” -  в будинки, аби вишукати їжу та одяг. Смілива дівчина увійшла до будинку, схопила завиванець та речі і помчала до своїх. Всім розділила порівну  і собі залишила трохи. По дорозі зустрівся їй єврей, який ледве пересувався на милицях і попросив: “Дівчинко, відламай мені хоч трішечки хлібця”, - то Олена і йому вділила. Переодягнуті полонені пішли у бік Будапешта, там попросилися зупинитися на ночівлю в одному будинку, де їх прийняли. Олена вміла говорити угорською, тож випросила для своїх друзів і хліба, і фасоль, і молоко поїсти, - ті не відмовили. 

З будапешту їхав товарний потяг, людей у ньому було стільки, - розповідає пані Олена, - що голці не було де провдітися, а дівчина ще набрала повен ранець з блузками - все тягне додому, бо ж тут на батьківщині це дефіцит.   Поклали її з ранцем наверх на вагона і провідник каже: Голову тільки не піднімай, бо вже одному відрізало. Так доїхали до Тересви вночі, а звідти всю ніч йшли пішки додому. Під ранок дійшли. Олена постукала: “Мамо, тату відкривайте, я повернулася”. Батьки плакали від радості.

Після полону Олена працювала в колгоспі, звідки її голова села Майор направив вчитися на трактористку, до Тересви. Дівчина жила у начальниці політвідділу. Коли студентка йшла на підсумковий іспит, жінка наказала їй: 

• Оленко, не дай Боже, щоб ти не здала, бо мені ганьба буде.

• Ажби як, та покручу, - запевнила дівчина.

Олена Попович розповідає: “Як я пішла здавати, тягну цідолу (білет),  подивлюся, я то шуга не вчила. Викладач питає: 

• Для чого у тракторі призначений кривошипний коленвал?

•  Для прямолінійного зворотно-поступального  руху поршня, - досі дослівно пам’ятає свою відповідь Олена Іванівна, хоч з того часу минуло 70 років.

• Молодець сідай, - так юна дівчина стала трактористкою.

Трактор, на якому їздила Олена був із залізними колесами, на яких були залізні шипи, які потрібно було знімати щоразу, коли вона виходила на дорогу із твердим покриттям. Їздила аж до Білої Церкви молотити пшеницю. Про Олену Попович, як зразкову передову трактористку писали навіть газети.

Олена вийшла заміж за рідного брата своєї подружки. Він був молодшим за неї на 6 років. Олена сказала: “Не видіт ми го, бо він май молодий”, а він каже: “не біда” - так і одружилися. Повінчалися, розписалися, і невдовзі молодого чоловіка забрали до армії на 3,5 років. За цей час до Олени сваталися інші хлопці, мовляв: він не вернеться. Та Олена вірила і чекала свого чоловіка, і дочекалася. Чоловік був будівельником.  Згодом у них народилося 5-ро дітей: 4-ро синів і одна донька, за що Олена Іванівна отримала звання Матері-героїні. Жінка залишила свій трактор і почала працювати дояркою у колгоспі. Була ланковою, носила звання Героя труда, за що пізніше обрана депутатом районної ради. 

Чоловік Олени Іванівни помер рано - в 63 роки, тож вже понад 20 років Олена Попович живе одна, проте щодня тішиться внуками та правнуками, яких у бабці 23.

Життя Олени Іванівни було сповнене нелегких випробувань, які вона з мужністю долала, бо не могла по-іншому, аби залишити приклад сміливості, відданості та завзятості для нас - молодого покоління.