Фото без опису

Географічне положення.

Топоніміка окремих об’єктів села.

Село Добрянське, Тячівського району, Закарпатської області, розташоване на правому березі річки Тересви. З півночі воно межує з селом Вільхівці (відстань 2 км.), зі сходу - з селом Терново ( відстань 2 км.), на заході - з Тячівськими Лазами (відстань 3 км.), на півдні – з с.Біловарці (відстань 2км.). Географічні координати: 48° 4′ 3″ північної широти, 23° 42′ 35″східної довготи. Через село проходить автотраса Тячів - Усть-Чорна.

Село розташоване в передгір’ї Карпат. Середня висота над рівнем моря 272 метри, максимальна – близько 450м над рівнем моря, г. Кичера.

Місцеві та географічні назви природних

об’єктів села

Підняття: Чертеж, Грунь, Кичера, Облаз, Бубен, Осуй.

Поляни: Мальові поля, Хрести, Кичирські поляни.

Урочище: Ропа, Шимонзвур, Ласки, Корольков, Вовкова яма.

Річки: Тересва.

Водойми: Теплиця, Нурка, Млиновиця

Місцевості: Секетура, Полиця, Касино, Шамовка, Баллин, Заділок, Хутар.

Хутар (хутор)

Саме звідси бере початок с. Добрянське. Перші поселенці заснували тут невеликі хуторки – хатинки з господарством, садибою. Проживала в такому хуторі велика родина, а знаходилися вони на досить далекій відстані один від одного. Зараз це густозаселена північна частина села.

Мальові поляни

Мальові поляни - це дві красиві, мальовничі поляни серед лісу на висоті 200-300 м. До першої веде стрімка, неширока, лісова стежка. Між собою поляни зв’язані також лісною стежкою. Є дві версії походження назви цих полян:

перша – вони вражають своєю мальованою красою у всі пори року. Тут затишок лісу, його спів, голос... Це одне з улюблених місць грибарів і бажаючих відпочити у лісі;

друга версія – ці поляни до радянських часів належали сільському газді на прозвище Маль, тому й називаються Мальові

Хрести

Підвищена рівнина, оточена з трьох боків неширокою смугою лісу. За розповідями старожилів тут оселилася сім’я старої циганки-ворожки. До неї ходили за порадами не лише дівчата та парубки, а й поважніші селяни. Ішли таємно, щоб не дізналися знайомі. Циганка ворожила за продукти, одяг. Коли вона померла, то біля хати її й поховали, а на місті поховання поставили хрест.

Могили і хреста давно вже нема, про ці події пам’ятають лише люди похилого віку. А ось місцевість називають Хрести.

Урочище Корольков

Урочище Корольков знаходиться по вулиці Садовій . Тут ростуть фруктові сади, посаджені ще в 30-их роках минулого століття. Красиву і дивну назву має ця територія. А придумали її самі нягувчани. Сторож, який тут мав соту і охороняв сади, не дозволяв поласувати продуктами, навіть родичам. Його прозвали царем, королем посеред саду. А місцевість, яку він охороняв Корольковим.

Багато не розвіданих таємниць має урочище Ропа, так називають у селі Соляну Мочарь(Млаку). Свою назву це урочище дістало від надзвичайно соленої води у струмку, який тут протікає. Цей струмок з давніх часів був відомий своїми лікувальними властивостями (зараз про це практично не знають). Тут літом робили ванни люди, які хотіли вилікуватися від ревматизму та інших недуг.Викопували неглибоку яму, з середини вимазували глиною і заливали соленою водою. У ватрі нагрівали велике каміння, кидали у яму з водою, вода нагрівалася, потім начиналася лікувальна процедура. Зараз жителі Добрянського солену воду і млаковиту глину приносять додому, для проведення лікувальних процедур Теплиця

Теплиця – це невелике водоймище, яке знаходиться недалеко від річки. Назву йому дали жителі. Пояснюється вона тим, що вода взимку тут тепла, а в літку – холодна. Дно теплиці вкрите невеликою галькою, вода надзвичайно чиста і не каламутиться. Тут б’ють підземні води, так звані у народі, водні нори. Це пояснює таку температуру води літом та зимою.

Млиновиця

В минулому це була річка, яка мала для села господарське значення. На ній були збудовані млини (звідси і назва). За знайденою інформацією тут були три млини. На млинах були зроблені спеціальні валила і ступки для вибивання джерг (тканих шерстяних ковриків). У валилі вода крутилась і вибивала джерги, а також нитки для цієї роботи. При цьому, на тканині видьоргувалися крючки, а на нитках робилися потовщення – вузлики. Поверхня джерги була ворсистою. Ступки товкли матерію, роблячи її гладкою. Часто в ступках вибивали домоткану тканину із льону, коноплі.

До млинів возили молоти зерно, муку робили декількох сортів. Ці млини мали популярність і на сусідні села. Під час одного з паводків млини були так сильно пошкоджені, що господарі не змогли їх відновити. Колись Млиновиця була повноводною річкою, зараз – це невеличкий потічок.

Чертеж (Чертіж), Грунь, Осуй, Кичера – закарпатські загальноприйняті назви пагорбів.

Осуй – невеликий пагорб на північному заході с. Добрянське. Його назва означає «гора, освітлена сонцем». Тут мешкають три родини – Церкуників, Думничів, Горничарів.

Назви Шимон-звур, Касино, Шамовка пов’язані з прізвищами (іменами) їх давніх власників.

Шимон і Касин були мадярами, а Шамов – єврей. Свої землі вони продали ще у 30-рр. ХХст. У Касині і Шамовці проживають сім’ї Токарів, Думничів, Федоришинів.

Кичера

Найвища точка Добрянського, її висота 450м над рівнем моря. Знаходиться на південному заході села. Побудований тут телевізійний ретранслятор (у народі вишка) висотою 55м.

Історико-географічні дослідження умов

заснування і розвитку села.

Походженням географічних назв людство цікавилося вже на ранніх етапах цивілізації.

Ще античні історики і географи намагалися пояснити ту чи іншу назву заселеної частини світу.

В нашій державі топонімічні дослідження проводяться в усіх регіонах. А започатковані ці дослідження в працях вчених раннього середньовіччя: Мовсеса хоренаці у Вірменії, Махмуда Кашгарі в Киргизії, літописах часів Київської Русі, де згадується велика кількість географічних назв. Наприклад, в “Слові о полку Ігоревім” згадується назва річки Кальки біля якої відбувалася битва.

З розвитком феодальних відносин на Закарпатті, розвивається і культура. Її поява пов’язана із прийняттям християнства. Церковна або старослов’янська мова стала спільною для всіх слов’ян. Оскільки тут не було окремого державного об’єднання, то і не видавались офіційні документи, які б відбивали соціально-економічне становище. Тому, давніми літературними пам’ятками були книги церковного вжитку. Ось таким давнім документом і є “Няговське поученіє на Євангеліє” про яке мало хто знає. ЇЇ досліджував доктор слов’янознавства А. Петров. Його праця називається «Отзвукь Реформаций вь русаком Закарпатьи ХVIв.» Видана вона була в Празі, типографія Д-ра Ед. Грегра і сина, 1923р. А Петров пише, що рукопис названа Няговскою, належить монастирю св. Миколая на г. Чернецькой біля Мукачева. Для вивчення і видавництва нам її передав ігумен монастиря, отець

А. Кралицький.

Рукопис у давньому переплеті із двох дерев’яних дощок, обтягнутих коричневою шкірою, складається із 248 листів товстої бумаги. Листи 158 і 159 вирвані і збереглися тільки обривки.

На листах 2а-30а внизу приписка: «Сію книгу во славу святая и животворящая и неразделимая Троицы, Отца и Сына и святого Духа. Сію книгу душеполезную, рекомую Эвангеліє толкованое, писал раб Божій Михаіл, Стефана Горб’янского син, за отпущеніє гріхов своїх і за родителей своїх, и за братию, писал из Эвангелия другого, которое было написано на сей текст, как и сие, в Нягове, де храм святого Архистратига Михаіла, при єпископе Михаиле Мануїле Поучанском, Мукачевськом, Мармароськом и прочих урочих ему пределов».

Далі підражалося полууставу: “Божія đχни, мъсяца Іануарія Sί дня.”

Таким чином цей рукопис написана в селі Нягово Мароморочиського краю в 1757-1758 рр.

Тією ж рукою скорописом на л. 148б. Внизу: «Не азь писал, Михаил, но благодать Божая, бо азь непотребний раб Божій есть» і на л. 233б. Внизу: «Не аз Михаил писал, но благодать Божья».

Основна частина рукописі написана різними почерками, ймовірно Михайло Горб’янський робив копію з Євангелія, перепись вели і інші особи по його проханню.

Нягівське Євангеліє має багато помилок, пропусків – виправлені із них

лише деякі, а в основному передано справжній оригінал. Рукопис має поправки і читачів. В багатьох містах текст – оригінал закреслений, навіть заклеєний полосками паперу, на яких і написані поправки; і інколи перероблені букви.

Рукопис написана мовою взятою у «простого народа». Тут багато слів, цілих фраз у «слов’яноросійській» формі. Ці поправки надзвичайно цінні – вони говорять нам про мову, яка використовувалася в церковній сфері; знаходимо слова і пояснення до них, які вже не використовуються у нашій мові. Інколи мова письма була настільки народною, що її замінювали церковно-слов’янськими словами і зворотами. Особливо для мене цікавою стало виправлення такої фрази: «Благое черево, што тя носило и цицька, которою есь зосьсавь (190) – Блаженно чрево что тя носило, и сосца, которою еси сьсаль». В рукописі багато мадярських, румунських, руських слів, які вживалися лише в Марамороші. Зустрічаються такі слова, як бізуно, бирув, ощипок, годуля, газда, філь, лиш і т.д. Няговське поученіє було предназначено для «простих, некнижних мирян».

Доктор слов’янознавства А. Петров вважає, що Нягівське вчення – твір самостійний, це перша рукопис пам’ятка карпато-руського наріччя. Як пише сам автор поучение «слово Божіє святоє Євангеліє должно быть передано народу на его родном языке, што бы розумели убогые люди»

Першими родинами, які оселилися на території нашого села, були сім’я Мандзюків, що прибула із Польщі, сім’я Думничів – із Румунії, сім’я Палінкашів - із Угорщини. Це були родини лісорубів. У 1750р. тут оселилася родина на прізвище Тонкогрибовичі. Глава сім’ї мав дерев’яний станок – майстрував вози, колеса, лави,столи і т.д. У селі його прозвали токарем, згодом це прозвище стало прізвищем великої родини Токарів.

На захід від центра села (2км.) розкинувся приселок Секетура – з румунської - пусте місце. У 1843рю тут оселився перший житель – Горничар Василь Васильович, який займався землеробством. Датою заснування села вважається 1415р., саме цей рік стоїть біля поселення Njaga на мапі Марморошського краю (мапа додається).

У давнину (а інколи і зараз) наше село називали Нягово. Ця назва пов’язана з іменем угорського феодала Няга власністю якого було наше село.

Поміщик Няга жив у місті Макко (Угорщина). У селі кожному селянину був виділений клаптик землі, за який він відробляв панщину. Феодальне помістя села займало 1800голдів землі (1200га).За невідроблену панщину, несплачений оброк – карали, в дім приходили армаші(жандарми) з комісаром і викидали з хати, забирали майно.

У 1945р. Нягово було перейменовано у Добрянське. Ця назва підходить селу – тут живуть добрі, добросовісні надзвичайно трудолюбиві люди.

Зараз у Добрянську поширені такі прізвища – Дудаш, Думнич, Палінкаш, Продан, Мандзюк, Горничар, Токар, Ключкей, Веклинець. Родини Кубарич, Кільм’яшкін, Нікулін, Хустський, Ковчар, Ботизі, Буркало, Русин, Решетар, Арзамасов і т.д. є новими. Населення, територія села зростає, якщо в кінці ХVIIст. тут було 70 – 80 хаток, то зараз у селі близько 2000 добротних господарських дворів

Сьогодення села Добрянське

Фото без опису