Вільхівчанка Ґабріелла Валенштейн - єдина людина, яка вціліла зі своєї сім’ї після Голокосту і тільки в старості розкрила своїй правнучці Шай весь біль, через який довелось пройти у 1944 та 1945 роках...
Gabriella Valenstein, a former resident of Vilkhivtsi, was the only surviving member of her family after the Holocaust. Only in her advanced years, she revealed to her great-granddaughter Shai all the pain she had to go through in 1944 and 1945.
Родина Валенштейн - звичайна єврейська родина по-своєму щаслива, проте майже однаково нещасна, як і багато інших єврейських сімей. Всіх їх об’єднало одне антигуманне поняття - Голокост. У Вільхівцях добре знають Михайла Валенштейна, компанійного хлопця, який виріс у цьому селі, пізніше став вчителем біології та хімії, а згодом разом із сім'єю виїхав жити до Ізраїлю, проте часто повертається в Україну до Вільхівців, бо тут спогади оживають, тут знаходиться могила його батька, який помер, коли Михайло був ще підлітком.
The Valenstein family is a regular Jewish family that is happy in its own way, but, like many other Jewish families, it carries its own deep sorrow. Sadly, many Jewish families share in these sorrows as one inhumane concept unites them - the Holocaust.
The Vilkhivtsi residents know Michael Valenstein very well since he grew up in the village and was always very friendly. Later, he became a teacher of Biology and Chemistry and emigrated to Israel with his family. Nonetheless, he visits Ukraine and Vilkhivtsi often – it is a place where his memories become alive. His father, whom he lost in teenage years, is resting here.
Зараз у Михайла велика родина: кохана дружина Боба, з якою прожив разом вже понад 50 років, двоє дітей та 5-ро внуків. Серед них внучка Шай, яка записала історію своєї прабабусі - Ґабріелли (мами Михайла Валенштейна). Жінка пройшла через табір смерті, проте вижила попри всі знущання і приниження. І зараз, завдяки юній Шай і її книзі “Прабабуся Ґабріелла… Голокост. Моя сім’я” у нас є можливість дізнатися про історію виживання Ґабріелли Валенштейн (дівоче прізвище Вейг) в нацистському “пеклі”.
Shai with her great-grandmother Gabiella. Michael Valenstein’s family archive.
Шай зі своєю прабабусею Ґабріеллою. Із сімейного архіву Михайла Валенштейна.
Nowadays Michaell has a big family: Boba, his beloved wife of over 50 years, two children, and five grandchildren. Among them is granddaughter Shai, who recorded the story of her great-grandmother Gabriella, Michael Valenstein’s mother. This woman went through a death camp but survived despite all the abuse and humiliation. And now, thanks to young Shai and her book “Great-Grandmother Gabriella… Holocaust. My Family," we have a chance to learn how Gabriella Valenstein (nee Veig) survived the Nazi "hell."
ІСТОРІЯ ПРАБАБУСІ ҐАБРІЕЛЛИ
GREAT GRANDMOTHER GABRIELLA’S STORY
Ґабріелла народилася у 1924 році в с. Апша, Тячівського району на Закарпатті, яке на той час належало Чехословаччині. Батько Михайло Вейг працював в адвокатському офісі, а мати Гізела була домогосподаркою. В сім’ї було 5 дівчаток: Лілі, Ґабріелла, Луiза, Елiзабет i Розалiя. Коли Ґабріелла навчалася останній рік в середній школі у 1939 році, Закарпаття завоювали угорці. В цей час Ґабріелла вчилася на швачку. В 1941 році, в червні по радіо оголосили, що Німеччина окупувала Польщу і Росію. З того часу почалося переслідування євреїв. Спочатку їм заборонили виходити за межі свого населеного пункту, а згодом і взагалі виходити з будинку. І якщо євреї виходили на вулицю, то там їх могли побити місцеві жителі. В таких умовах було важко діставати їжу, тож вони отримували харчові пайки.
Apsha before World War II (1920) #archivalphotosfrommarkovich
с.Апша до Другої світової війни 1920 рік. #архівнефотовідмарковича
Gabriella was born in 1924 in the village of Apsha, Tyachiv district in Zakarpattia. Then, the area was under the Czechoslovakian rule. Gabriella’s father Michael Veig worked at a law office, and her mother Gisela was a housewife. The family had five children – all girls: Lily, Gabriella, Luisa, Elisabeth, and Rosalia. In 1939 when Gabriella was finishing middle school, Hungary took over Zakarpattia. Gabriella was training to become a seamstress. In June 1941, the radio announced that Germany was in the process of occupying Poland and Russia. Since then, the persecution of Jews began. At first, they were forbidden to leave their settlement, and later – to leave their houses altogether. And if Jews went outside, they could be beaten by the locals. In such conditions, it became difficult to get food, so the Jews started receiving food rations.
Gabriella with her younger sisters Luisa, Elisabeth, and Rosalia. Michael Valenstein’s
Ґабріелла зі своїми молодшими сестрами Луiзою, Елiзабет i Розалiєю. Із сімейного архіву Михайла Валенштейна.
У 1944 році Ґабріеллі виповнилось 21 рік, а молодша сестра була в другому класі. Перед святом Песах (Пасхи) оголосили, що всіх євреїв забирають в гетто, а потім – у трудові табори. Найближче гетто знаходилося в с. Солотвино, куди дозволили взяти із собою тільки трохи їжі. Тут були євреї зі всього району. В гетто було заборонено виходити на вулицю після 4-ї години. Охоронці в гетто були угорці, і в разі порушення режиму жорстоко били євреїв. В гетто Ґабріелла та її родина були до кінця травня 1944 року, проте раптом їх повідомили, щоб вони підготувалися до виїзду в Німеччину на роботу. 
Gabriella and her youngest sister Rosalia. Michael Valenstein’s family archive.
Ґабріелла із наймолодшою сестрою Розалією. Із сімейного архіву Михайла Валенштейна.
In 1944, Gabriella turned 21, and her younger sister was in the second grade. Before Pesach (Passover), the authorities announced that all Jews would have to go to a ghetto and later – to labor camps. The closest ghetto was in the village of Solotvyno. People were permitted to take with them only small quantities of food. There were Jews from the whole Tyachiv district in Solotvyno. There was a 4 pm curfew in the ghetto. The security guards in ghetto were Hungarian, and they severely punched those who did not obey the restrictions. Gabriella and her family remained in the ghetto until the end of 1944. Then, suddenly the authorities announced to them that they would be leaving to work in Germany.
Їх повезли на залізничну станцію, де вони прочекали потяга всю ніч, а потім приїхав потяг, куди повно-повнісінько заштовхнули євреїв. У кожному вагоні було 2 відра, одне з мутною водою для пиття, а інше – для туалету. Після того, як люди зайшли до вагону, за ними зачиняли двері, і вони залишалися в повній темряві, сидячи на підлозі: чоловіки і жінки разом з маленькими дітьми та люди похилого віку. Потяг їхав біля 3-х днів, і ніхто нічого не говорив, куди їх везуть. Тільки стурбовано билися серця людей... Та ось потяг зупинився і змученим пасажирам дали наказ виходити, пізніше вони дізналися, що це Аушвіц. Там від них забрали всі речі, крім поточного одягу.
The authorities took Jews to a train station where they were waiting for the train all night. The train arrived, and the Jews were jampacked into it. There were 2 buckets in each car: one with muddy water for drinking, and the other was to be used as toilet. After people entered the car, the door was closed behind them and they found themselves in complete darkness, sitting on the floor: men, women with small children, and the elderly. The train traveled for approximately 3 days. No one told them where they were taken. People's hearts were trembling anxiously. Finally, the train came to a halt, and tired passengers heard an order to leave the train. Later the passengers learned that their destination was Auschwitz. There, all possessions were taken from them, leaving only the clothes they were wearing.
Auschwitz: Jews from Zakarpattia arrive at Auschwitz-Birkenau, May 1944. Wikipedia.
Освенцім: євреї із Закарпаття прибувають до Аушвіцу-Біркенау, травень 1944 р. Вікіпедія.
Ґабріелла розповідала своїй правнучці: “Ми не знали, де ми знаходимося, проте відразу, як зійшли із потяга зрозуміли, що це якесь по-дивному моторошне місце: багато парканів з колючим дротом, весь час ми чули крики німців та гавкання собак. Німецькі військові зі зброєю кричали, що нам потрібно розділитися на 3 групи: чоловіки окремо, жінки з маленькими дітьми окремо, а діти від 5 до 15 років окремо”.
“We didn't know where we were,” Gabriella told her great-granddaughter, “but as soon as we got off the train, we realized that it was an eerie place: a lot of barbed wire fences, we heard Germans screaming and dogs barking all the time. The German military with weapons shouted at us and ordered that we divide us into three groups: men, women with small children, and children ages five to fifteen.
Ґабріелла була в групі зі своїми двома сестрами, а мама – з найменшою сестрою в іншій групі, а батько - в окремій групі. Це був останній день, коли Ґабріелла бачила своїх батьків. “Нам не дали можливості навіть попрощатися, просто жорстоко розділили, а передчуття чогось страшного не залишало нас”, - розповідала Ґабріелла.
Gabriella ended up in one group with her other two sisters, her mother and her youngest daughter were in another group, her father was yet in another group. This was the last time Gabriella saw her parents. “We could not even say good-byes to each other. Germans brutally divided us, and an anticipation of something horrible soon looming ahead did not leave us.” – said Gabriella.
Біля 2-х годин вони йшли пішки до табору, там був барак, вщент заповнений людьми. Дівчата повинні були повністю роздягнутися і пройти перевірку німця. Після того, їх всіх постригли долиса і відправили митися без мила і рушників. По виході з душу дали безрозмірні халати. Після процедури Ґабріелла кинулася шукати своїх молодших сестер, хоч вони були поруч, Ґабріелла впізнала їх тільки по голосу.
They had been walking to the camp for approximately two hours. To the brims crammed with people, there stood a barrack. The girls had to undress completely and let a German examine them. After that, Germans shaved people’s hair off and sent them to shower without soap and towels. After a shower, Gabriella and those around her received a one-size-fits-all bathrobes. After that, Gabriella rushed to look for her younger sisters. Although they were nearby, Gabriella could recognize them only by their voice.
Спали вони на багатоярусних ліжках без матрасів, ліжок не вистачало, тож перед сном починалася боротьба за місце, за ковдри і подушки: доходило навіть до бійки. Їжу давали в каструлі без тарілок. На смак їжа була дуже неприємна, проте вони їли, бо іншої ж не було. В перший день дали одну хлібину на всіх, а вранці і увечері давали чорну і гірку каву. Туалети були брудні і смердючі, та й користуватися ними можна було тільки з 4-ої години ранку. Щоранку була перекличка, а на руці у кожного був номер, який слугував водночас ім’ям і паспортом в Аушвіці.
They slept on bunk beds without mattresses. There were not enough beds, so before going to bed there was a tug-of-war for a sleeping place, for blankets and pillows; sometimes this debacle led to a physical fight. Toilets were dirty and filled with an awful stench; prisoners could use them only starting at 4 AM. There was a roll call every morning, and everyone had a number on their hand that served simultaneously as a name and an Auschwitz passport.
“Кожен день ми бачили димохідну трубу, з якої виходив чорний і дуже їдкий дим. Тільки пізніше ми зрозуміли, що це було місце для знищення людей. Це був крематорій. Там нацисти спалювали євреїв”.
“Every day we saw a chimney with black and very corrosive smoke coming out. Only later did we realize that this was a place for human destruction. It was a crematorium. The Nazis burned Jews there."
В перші дні вони не працювали, а в червні 1944 року після ранкової перевірки Ґабріеллу з молодшою сестрою відправили в м. Ґубен (Німеччина). То було промислове та індустріальне місто біля Берліна. Там вони пропрацювали 3 місяці на заводі із виготовлення деталей для літаків німецької авіації. Один німецький офіцер, який наглядав за євреями на заводі змилосердився над молодшою сестрою Ґабріелли і кожного разу, коли була його зміна, приносив їй хлібину, якою вона ділилася з Ґабріеллою. Це допомогло їм врятуватись від голодної смерті.
In the first couple of days,Gabriella and other prisoners did not labor in the camp. But in June of 1944, Gabriella and her younger sister were sent to Guben (Germany) after a morning check. Guben was an industrial city near Berlin. There Gabriella and her sister had been working for three months at a factory producing parts for German aircraft. A German officer who was supervising Jews at the factory took pity on Gabriella's younger sister: each time during his shift he would bring her a loaf of bread which she then shared with Gabriella. It helped them avoid starvation.
Потім їх відправили у транзитний табір Берген-Бельзен, де була повна антисанітарія. Не давали ні воду ні їжу - тут були найгірші умови. Через це всі почали хворіти: діарея, тиф… З усіх кінців були чутні молитви і стогін від болю. Всю ніч союзники бомбили і ніхто не знав, що буде в майбутньому і чи буде воно взагалі.
Then they were sent to the Bergen-Belsen transit camp where the conditions were completely antisanitary. There was neither water nor food. Because of these horrible conditions, everyone started getting sick with diarrhea, typhus, etc. One could hear people praying and moaning because of ever-present pain. The Allies had been bombing the territory all night. No one knew what would happen in the future and whether there was a future at all.
Йшов лютий 1945 року. Лютувала зима. У Ґабріелли піднялася висока температура, і з останніх сил вона виповзла на вулицю - помирати. Сестра Ґабріелли вийшла за нею і в агонії просила не помирати: “Не залишай мене тут саму,” - благала сестра. В той момент відчаю і знесилення, Ґабріелла відчула прилив сил в тілі і потроху зайшла всередину приміщення. Через декілька днів температура спала, і Ґабріелла почала одужувати.
It was February of 1945. Winter was raging. Gabriella developed high fever, so she crawled out into the street anticipating her death. Gabriella's sister followed her and begged in agony not to die: "Don't leave me here alone!" - the sister cried. In that moment of despair and exhaustion, Gabriella felt a surge of strength in her body and gradually went inside the room. A few days later, the temperature dropped, and Gabriella began recovering.
Проте, захворіла сестра Ґабріелли, їй ставало дедалі гірше. Це було перед самим кінцем війни, коли всі жили надією, що скоро їх звільнять від нацистського ярма. Сестра Ґабріелли плакала і благала: “Допоможи мені: я хочу повернутися додому!!!” Проте Ґабріелла не змогла їй нічим допомогти, і сестра померла у неї на руках, так і не дочекавшись жаданої волі… Ґабріелла залишилась одна-однісінька...
However, Gabriella's sister fell ill and kept deteriorating. It happened just before the end of the war, and everyone lived with hope that soon a suffocating German yoke would be gone. Gabriella's sister cried and begged: "Help me, I want to go home!" But Gabriella could not help her, and so her sister died in her arms, awaiting her desired freedom… Gabriella was left all alone ...
Від смерті сестри Ґабріелли минуло кілька днів, як біля табору зупинився танк і через гучномовець різними мовами оголосили, що війна закінчилась, і ті, хто вижили, дістали довгожданну свободу. Пройшло ще кілька днів, і надійшла допомога з їжею, всіх помили, продезінфікували та дали одяг, взуття і доправили до Будапешта, де Ґабріеллі дали довідку полоненої війни та гроші і сказали, що вона може їхати додому.
Bergen-Belsen: Liberated prisoners interact with British soldiers in April/May 1945. The Wiener Holocaust Library Collections.
Берген-Бельзен: Звільнені в’язні спілкуються з британськими солдатами у квітні/травні 1945 року. Колекції Бібліотеки Голокосту Вінера.
A few days after Gabriella’s sister died, a tank stopped at the camp. Someone announced through a loudspeaker in different languages that the war was over, and survivors received their long-awaited freedom. After a few days, a humanitarian aid with food also arrived. Washed and disinfected, all survivors received clothes and shoes and were sent to Budapest, Hungary. There Gabriella received a prisoner of war confirmation paper and some money. She was told she could go home.
Але де ж її дім? - крутилися у голові думки. Ще рік тому у неї була сім’я: сестри, батьки, а зараз вона одна… куди повертатися, як після всього пережитого, після тих втрат і принижень, знайти в собі сили жити далі? Та хтось сказав Ґабріеллі, що її дядько живий і повернувся в Апшу, де чекає всіх з родини, кому вдалося вижити у таборі смерті.
But where was her home? Her thoughts kept on spinning. A year ago she had a family: sisters, parents, and now she was all alone. Where to go? Having experienced those horrors, losses, and humiliations, how could she find the strength to live? But someone told Gabriella that her uncle had survived and returned to Apsha where he was waiting for everyone in the family who had survived the death camp.
Там, у Апші Ґабріелла знайшла свій дім, який був повністю зруйнований. “Я стояла... і до горла підступив клубок. Я згадувала, як колись ми гралися у цьому дворі всією родиною…”, - Ґабріелла істерично ридала, розуміючи, що все зникло, все зруйновано, і вона єдина зі своєі сім’і, хто залишився жити.
In Apsha, Gabriella found her house destroyed. “I stood there with a lump in my throat reminiscing how the whole family used to play in this yard…” Gabriella cried out in despair, realizing that everything was gone, everything was destroyed, and she was the only person from her family who survived.
Дівчина залишилася жити у дядька, вирішила, що не можна здаватися, потрібно жити, працювати і створити свою сім’ю Невдовзі дядько познайомив її з молодим лікарем Вільгельмом Валенштейном, якого направили в Апшу. Ґабріелла працювала його помічницею, а з часом молодий лікар, який теж втратив свою родину через війну, почав залицятися до дівчини і запропонував їй вийти за нього заміж. Вона погодилася! Вони відгуляли невелике весілля і почали нове життя разом.
Gabriella stayed with her uncle. She resolved not to give up. She had to live, work, and create her own family. Soon her uncle introduced her to a young doctor Wilhelm Valenstein who worked in Apsha. Gabriella started working as his assistant, and eventually a young doctor, who too lost his family due to the war, proposed to her. She agreed. They had a small wedding and started a new life together.
Вже в 1947 у Ґабріелли і Вільгельма Валенштейн народився первісток - Михайло - той самий хлопчисько, який волею долі разом зі своєю сім’єю - батьками та сестричкою Бертою - виросли у Вільхівцях. Батько хотів, аби вони переїхали у Вільхівці, бо саме тут було більше своїх - євреїв, було спілкування та був осередок єврейської культури та релігії - Синагога.
In 1947, Gabriella and Wilhelm Valenstein welcomed Michael, their firstborn, that boy who happened to grow up in Vilkhivtsi with his parents and sister Bertha. Wilhelm wanted them to move to Vilkhivtsi where there were more Jews they could socialize with, and there was a synagogue that represented a center of Jewish culture and religion.
Gabriella with her family: husband Wilhelm, son Michael, and daughter Bertha (1954). Michael Valenstein’s family archive.
Ґабріелла зі своєю сім’єю: чоловік Вільгельм, син Михайло та донька Берта (1954). Із сімейного архіву Михайла Валенштейна.
Вільгельм Валенштейн помер рано, у 1967 році, коли йому було лише 55 років. Тоді Михайло навчався у 9 класі. Ґабріелла залишилася єдиною годувальницею в сім’ї, тож працювала у бібліотеці, а згодом бухгалтером у Вільховецькій сільській раді.
W
The grave of Gabriella's husband - William Valenstein in the village of Vilkhivtsi. Michael Valenstein’s family archive.
Могила чоловіка Ґабріелли - Вільльма Валенштейна у с.Вільхівці. Із сімейного архіву Михайла Валенштейна.
Michael Valenstein on his classmates’ shoulders in Vilkhivtsi. Michael Valenstein’s family archive.
Михайло Валенштейн на плечах у своїх однокласників. Із сімейного архіву Михайла Валенштейна.
Teacher Michael Valenstein greets war veterans (Vilkhivtsi). Michael Valenstein’s family archive.
Вчитель Михайло Валенштейн вітає ветеранів війни (с.Вільхівці). Із сімейного архіву Михайла Валенштейна.
In 1973, Michael Valenstein's family moved to Israel. Michael Valenstein’s family archive.
1973 рік, сім’я Михайла Валенштейна переїхала до Ізраїлю. Із сімейного архіву Михайла Валенштейна.
In 1973, her family moved to Israel where Gabriella lived for 46 years surrounded by her children, grandchildren, and great grandchildren’s love. Grandmother Gabriella passed away at the age of 95 in April of 2019. She was buried in Rehovot, Israel. She left her life story as an inheritance to her family. With rigorous honesty and indomitable spirit, she left an amazing legacy for the generations to come. 
Gabriella’s grave (Rehoboth, Israel). Michael Valenstein’s family archive.
Могила Ґабріелли (м. Реховот, Ізраїль). Із сімейного архіву Михайла Валенштейна.
Gabriella’s great-granddaughter Shai with her family. Michael Valenstein’s family archive.
Шай - правнучка Ґабріелли зі своєю сім’єю. Із сімейного архіву Михайла Валенштейна.
Gabriella’s route in 1944-1945
Маршрут Ґабріелли у 1944-1945 роках
Locations:
Apsha (alternate names: Nyzhnya Apsha [Ukr], Dubrava [Rus], Nizná Apša [Slov], Alsóapsa [Hun], Unter-Apsa [Yid], Apsa de Jos [Rom], Dibrova [Ukr, 1946-2004], Dibrovo, Nizhna Apsha, Nizhnyaya Apsha, Apsia de diosu) #Apsha
Solotvyno (alternate names: Solotvyno [Ukr], Aknaszlatina [Hun], Faluszlatina [Hun], Slotfina [Yid], Selo-Slatina [Cz], Kostel Solotvonski [Slov], Solotvina [Rus], Solotwyno [Pol], Ocna Slatina [Rom], Salzgruben [Ger], Solotvyna, Solotvino, Slatinské Doly, Doly Slatinská, Slatina-Selo) #Solotvyno
Auschwitz #Auschwitz
Guben (Gubin [Pol], Wilhelm-Pieck-Stadt [Ger, 1961-90], Wilhelmpieckstadt Guben) #Guben
Bergen-Belsen #Bergen-Belsen
Budapest (alternate names: Budapešt [Slov, Cz], Budapesta [Rom], Budapeszt [Pol]; Buda [Hun], Ofen [Ger], Budín [Slov], Budim [Croa], Budon; Pest [Hun], Pešt [Slov], Pešta [Croa]; Óbuda [Hun], Alt-Ofen [Ger]; Kobánya) #Budapest
Vilkhivtsi (alternate names: Irhocz [Hun], Vulchovce [Slov], Vilkhovitz [Yid], Vilkovtsy [Rus], Irhóc, Vulyhuvci, Vil'hivci) #Vilkhivtsi
Rehovot #Rehovot
