Вільховецька громада
Тячівський район, Закарпатська область

ЕКСКУРСІЯ В МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ СЕЛА ВІЛЬХІВЦІ

          ЕКСКУРСІЯ В МИНУЛЕ І СУЧАСНЕ СЕЛА ВІЛЬХІВЦІ

 
   
 
 
                                             
 
 

                            1. ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ СЕЛА.

 
 

       Мальовниче село Вільхівці – одне з найкрасивіших сіл Тячівщини.

Воно розкинулось на правому березі швидкоплинної річки Тересва, на північний схід від районного міста Тячів.

       Місцевість де зараз розкинулись Вільхівці, в глибоку давнину була вкрита великими чагарниками, дрімучими лісами в яких водилися звірі, річка кишіла від риби, у зворинах родилося вдосталь їстівних ягід, горіхів, грибів. Це власне і забезпечувало всі можливості для життя людей. Пізніше з’явилася і людина, яка в бородьбі за виживання, тяжкою працею поселенців, сприяла заснуванню майбутнього села.

         В історичних документах село вперше згадується в записах 1389 року під назвою  Ilhova. Далі під роком 1404 виступає як Ilhoch. В 1404 році власником села стає син короля  Erdo’a Apruca (Ердова Апруса). Отже Вільхівцям виповнилося більше 600 років. Існує декілька версій-легенд про винекнення села. Про те як і ким було засноване село, розповідає легенда, що й сьогодні збереглася в народній пам’яті.

          В XII столітті під час навали татаро-монгольського Іга, боячись рабства, житель тернова, по прізвиську Гусак рятуючись від монголів переплив річку і сховався в густих зарослях вільхах на правому березі річки Тересва. Він і став першим засновником села. Що цікаво то цій легенді є доказ – картина, що збереглася в церкві села Терново.

          За другою легендою в ХІІ столітті на лівому березі річки було село Долина.

З якихось природніх катаклізмів річка змінила своє русло і розділила село долина на дві частини – лівобережну де росло терня - Терново і правобережну, де росли вільхи – Вільхівці.

         Засноване в кінці ХІІ століття село Вільхівці пройшло багато етапів свого розвитку. Спочатку воно знаходилося над лівим берегом потічка «Вульхучика». Основним заняттям селян було скотарство та землеробство. Землю обробляли примітивними способами – мотиками та простим деревяним плугом. Найпоширенішими культурами були кукурудза, квасоля, капуста, картопля, овес, жито. В горах випасали овець, кіз, корів, свиней, коней. Поширеними були й буйволи, яких доїли й використовували як тяглову силу. Одяг в основному виготовлювався з конопель, овечої шерсті та шкіри, рідше з льону. Виварена кора вільхи служила природним барвником для фарбування шкіри.

        Який вигляд мало тодішнє село важко сказати. В памятних переказах збереглася згадка про великий монастир. І зараз у Вільхівчику є урочище Монастирське. Документи розповідають про це так:

      «Близько 1708 року, якийсь ієрей по імені Іван Зубрицький, взяв габит у єпископа Стойки, після смерті дружини залишившись «со многими чадами» звернувся до селян, щоби збудувати церковку. Це і було зроблено при протопопі Дмитрії. Парохами Вільхівської обителі єпископ висвятив Іоана Михалка і Василя Ердева.

      Солга-біров (староста села) вільховецький житель, говорить, що селяни, переважно кальвіністського віросповідання, часто нападали на монастир, забирали худобу, бджоли, а монахи «в нем живущії не могли ся боронити, бо не сміли». Солга-біров каже: « я це говорю, щоб знали люди і не утаїлося перед Богом». Це свідчення було записано при архідеяконі Іоані Вульхуськім і стефані Тересюськім.

      Біля монастиря є стайня, а вній 6 биків, 4 корови, кінь, ялівка, перелік господарського інвентаря, церковних книг і утварі, один дзвін. Монастир маз  20 возів сіна, яке обмінювалося з селянами».

     З періоду німецької колонізації північно-лісового краю Мараморщини засновувалися нові села Дубове, Усть-Чорна, Мокра. Між ними село Вільхівці з’ясувалося возовою дорогою. І це мало вплив на розвиток села. Поступово село переселилося ближче до дороги, до річки. Таким чином село змінило місце і почало розростатися там де знаходиться сучасний центр. 

            Промисловість села мала кустарний характер. Культурним центром села були церкви і корчма.

 

 
                     
 
                     
 

                                                       1939 рік.

 

        Стара дерев’яна церква стояла збоку гори Кичера.

       Біля церкви були могили багатих селян «нямишу», поряд  другий цвинтар – для «простих». На проти церкви у чудовому гаю, біля річки довгий час приваблювало молодь для забав урочище Лужок. Внаслідок частих паводків частина його буда зруйнована, величезні горіхи змиті водою. Те що залишилося селяни розібрали в городи.  Красивий куток села втратив своє призначення. Зараз на цьому місці збудовано ще одну церкву – греко-католицьку.

                     

                                                Православна церква

                    

                                               Греко-католицька церква

 

                           КАПТОСХЕМА СЕЛА ВІЛЬХІВЦІ

                                         
                                   

 

                                        

                                        2. УРОЧИЩА

        В 80-х роках  XIX століття в східній частині села були знайдені поклади кам’яної солі, яку використовували не тільки у власних потребах, а й для продажу, обміну. І сьогодні це урочище Ропа. (Зараз це територія села Вільхівці-Лази). До речі село Вільхівці-Лази виникло в наслідок освоєння вільхівчанами  земель в лісах.  Лази – освоєні землі, називали в давнину наші предки. Щоб добратися до Лазів потрібно було пройти через гори, перевал. В цьому місці люди підвозили дорогу. Отже, звідси і назва Підвізний. Є дані, що дуже давно в Узному находили вугілля і копали його. В цьому місці біля дороги росте дерево – пам’ятка природи Банкова дичка. Ось історія цієї груші.

                                                 Банкова дичка

                                      

         Десь 160 років тому в селі Бедевля померли батьки в одного хлопчика.

Звали його Василем Банком. Щоб не залишати сироту напризволяще, взяла дитину на виховання родичка з Вільхівців.

        Тяжко було сирохманові між чужими людьми. Терпів і голод, і холод, і важку працю. Та був сильним, розумним і працьовитим.

       Пройшов час хлопець одружився на дочці багатого газди. Дали за молодою посяг – часть – землю в Узному. (Так називалося урочище, що вело до Углі, мабуть тому, що там було найвужче місце між горбами). Молоді господарювали, та щось не складалося в їхньому газдівстві.

      Одного разу знайшов Василь дичку в лісі. Вирішив посадити її при дорозі. Грушка прижилась, почала буйно рости. Та ось біля неї стали творитися дивні речі. Ходять легенди що не раз коні не могли зрушити воза з місця, казали, що то нечистий сідав на віз і не пускав. Вівчарі женучи вівці в полонини, спостерігали , як вся отара ставала або розбігалася  в різні боки, а вівці несамовито бляяли. Потерпали і від «непивного» і поодинокі подорожні, якщо опинялися біля груші пізно в ночі.

      В роки Другої  світової війни біля груші застрягли німецькі гармати.

Там їх і розбили радянські війська.

     «Непивне» (нечиста сила) пропала лише тоді, коли Василь Банк виділив землю під сільське (мирховище) кладовище для худоби. Кажуть що відтоді пропало непивне, тай худоба почала здихати менше.

     Банкова дичка є стратегічним орієнтиром. Вона була позначена на військових «мапах» . Також є відмічена на карті села.

     Сільська молодь і в наш час придумує розіграші біля груші: одягають білі простині і крокують на худлях.

     З 2000 року на грушу поклали ще одну функцію. Вона стояла календарем третього тисячоліття, висвічуючи гірляндами рік , який настає. Хоч вона вже стара  та дупласта, я вірю, що простоїть вона ще не одне десятиліття, стане свідком розквіту нашого села.

     І теперішнє і наступні покоління будуть оберігати цей природній та історичний пам’ятник.

     Вільхівці оточені чудовими садами і лісами. Навколо села є багато урочищ з оригінальними назвами урочище Лазок – це викорчувана нашими дідами від терня ділянка біля Кичери. Зараз там ростуть гарні яблуневі сади.

     Найтепліші місця – Могила,  Ямища, Чертіж. Колись тут росли чудові виноградники, черешневий та грушевий сади. В 60-х роках, з легкої руки чиновників все було викорчуване, як і сади в урочищі Тишове і замінено на ягідники. Зараз ці урочища дуже змінилися внаслідок зсувів.

    Урочища Мочар і Кирнички розташовані зразу під крутими схилами  Кичери і Камінця. На них відбувається великий тиск грунтових вод, вони були дуже перезволожені аж доки не була проведена меліорація. 

     Гулодик – найбільший масив дубових лісів з домішкою ясена. Назва Кутлуське походить від слова «котлован» - раніше тут брали глину для будівництва печей та хат. Є ще й інші назви Ямища, Латунцер, Чертіж, Маркова яма, Іванув  Звур та інші. Ці назви пов’язані з історичними подіями, людьми.

       На території села є джерела мінеральної води.

 

                            3. ІСТОРІЯ ВІЛЬХІВСЬКОЇ ШКОЛИ

        Багато що ще можна розповісти про моє село. Та особливої уваги заслуговує історія рідної школи. Спочатку вчителем для селян був священик, а головним предметом – читання «Закону Божого». Першим дяком - учителем про якого є документальні записи був Руснак Михайло: «Він родився у Вільхівцях, навчився читати з церковних книг і вивчив сему других».  За науку дітей батьки давали «кукурудзу і два вози дров». За часів учителювання Руснака Михайла була побудована перша церковна школа  1857 року.

                      
 
 

               В 1871 році земельна громада побудувала новий будинок школи

                       
 

 

                    Третя школа була побудована в центрі села в 1959 році, колгоспом 

              «Зоря комунізму».

                      

          В 1994 році наша школа знову поміняла місце приписки. Зараз ця красива, простора споруда стала рідним домом для 700 учням і 50 вчителям, які навчають їх розумному, доброму, вічному. Перед школою розбито красиві квітники, посаджено берізки, бузок…   в школі спортивний майданчик та спортзал, майстерня, актовий зал, їдальня. Учні вивчають три іноземні мови – німецьку, англійську, французьку, літературу, історію математику та багато інших предметів.